Калинівка

Ще до цього випадку я добре знала, що потрібно цінувати кожну мить життя, запам’ятовувати ці особливі миті, що роблять нас щасливими і яскравими.

 І я добре знаю, як це – любити, і те, як боляче втратити назавжди близьку людину, що з часом стає ще потрібнішою.

Також мені здавалось що я мінімаліст, що цінує простір і свободу думок, але все не так, як здавалось.

26 вересня ближче до ночі ми відчули коливання і стукіт скляних шибок у нашій квартирі. Я в цей час працювала над черговим текстом, думками літаючи у мріях і планах, а настрій був таким собі.

В гостях у нас була моя мама. І тут всі ці поштовхи продовжуються, я працюю далі, адже вже було коливання землетрусу, і все добре скінчилось. Та ні…

У двері стукають з криками «ЕВАКУАЦІЯ». Ми не сприймаючи всерйоз, в чому були, накинувши верхній одяг зібрались виходити, але я про всяк випадок кинула в сумки паспорти і камеру…

Вийшовши на вулицю ми побачили натовпами згуртованих учнів, що в паніці кричали про бомбосховище. Знаючи умови і розмір , того ж таки «бомбосховища» ми не поспішали туди… бо ми ж з дитиною.

І верх взяло розуміння того, що вже близько  23 години, а у нас з собою нічого для Лялі, яка захоче чи пити чи їсти. Тому було вирішено, і чоловік побіг за речами для Лялі та чаєм, який ми не встигли з сім’єю попити.

Це було ризиковано, позаду будинку охоплюючи весь простір неба стояло зарево, що повільно збільшувалось а потім зменшувалось то синім полум’ям, а то жовто-червоним. Земля здригалась і були чути звуки вибухів, які долинали аж до нас.

Інформації  в інтернеті ми не знайшли, але ясно було, що то не землетрус, і тут чоловіки припустили – вибухають склади зброї в військовій частині Калинівки.

А у нас позаду будинку поля, та ліс, тому ми були близькі до ураження, і стояли ми на плацу, теж на відкритому просторі.

Veta на YouTube

В паніці всі пишуть, дзвонять, плачуть, панікують. Всі, хто має авто масово почали виїзджати з району ГПЗ (Колишня Тарногродського, теперішня вул. Сергія Зулінського).

І я не писатиму, яка кількість території чи боєприпасів горіло… бо  в цьому можна помилитись, і фактами оперують чиновники та рятувальники, але що страшно – ризик ураження сягав до 40  кілометрів, а ми були в зоні 20-25 км.

Нас запросила до себе бабуся з дідусем з Немирова, але таксі було визвати нереально. Та і з чим їхати, гроші і карточки залишились… хто ж про цінне думав?

Я запитала одного впливового чоловіка, чи варто виїзджати, він запитав: «Куди?» я відповіла: «Район старого міста!». «А сенс?…» тобто не варіант. «Немирів» – сказала я. «Може бути». була відповідь. І ми вирішили все ж таки про всяк випадок до бабусі.

І ще раз, ризикуючи, додому біжить чоловік, збираючи ще трошки речей, гроші і зарядні пристрої. Біжить до банкомата, та на щастя домовляється з одним із таксистів, щоб він повернувся по нас, як відвезе клієнтів.

Ми дістаємось на таксі до Немирова, але головне – живі, і дитина та мама в безпеці, і сім’я разом, і от привід зустрітись з бабусею та дідусем.

Так як я зрозуміла цінність важливого ще раз?

Їдучи в машині таксі я чула доповіді таксистів про те, що знов «шарахнуло» і емоційні мати від страху, про паніку і тікаючих людей, що біжать по  трасі в халатах. Це було страшно. Я навіть уявити не можу, який жах відчували люди в Калинівці та найближчих селах. Ще давно один військовий з Калинівки говорив “військову таємницю”: В Калинівській частині скільки зброї, що нею можна озброїти цілу армію. Якщо вона не дай бог вибухне, то Вінницю знесе з лиця землі…”

 І я розуміла серйозність, і те, що ми, як і ті люди з Донецька і прилеглих постраждалих територій вже можемо не повернутись у ту ж таки тимчасову квартиру, і чоловік може залишитись без роботи, якщо училище постраждає… і що речі мої, власною працею нажиті речі… їх може не бути. І як раніше, я з їх допомогою мала успіх, то тепер я хто? Кому важливі причини, всім головне – результат, твій вигляд та можливості.

Так, перед цим у мене ще були важкі дні. Робота, яку я вважала важливою в моєму житті – просто покинула мене, чи я її – як сказати. Головне – моя помилка, занадто досвідченість, щоб з’ясовувати стосунки без потреби, та доводити свою придатність.

Але все на краще, якщо мою роботу мають поганити, виливаючи в сухі новинні факти, яких тисячі, і наказувати мені бути непомітною – та ну його.

Покликання людини – бути собою, і це, як ніколи, для мене головне. Так от, ця дрібниця, мій серйозний підхід і відданість в той час був просто пустим фактом із життя.

 Я думала про важливих для мене людей, і мріяла побачити і обійняти їх знову…

Напруга залишалась 27-го, 28-го, і ще залишається.  Але на скільки вистачило інтернету, на мобільному я бачила оперативність допомоги постраждалим, і це не могло не тішити, але і мені була потрібна допомога.

 Але я в таких ситуаціях кажу собі: у тебе ще не все так погано, щось придумаєш, ще заробиш. І так само думаю зараз, просто треба більше працювати. Але в мене не виходить брати кошти з усіх і за все. Може це мій мінус, а може в людяності – найбільший плюс. Не гроші – головне.

Тож життя продовжується, і я все ж таки звичайна людина, яка прив’язана до комфорту з гарячою водою і квартири.

 Так, в мене в житті були різні часи. Життя в гуртожитку з 5-ма дівчатами в кімнаті – 3 роки, зйомна кімната в гуртожитку без ванни, в якій мились в кімнаті в мисці, як би це жахливо не здавалось. І  вже з дитиною теж жили в зйомній кімнаті гуртожитку, але там вже душ був на поверсі. Тому мені так дороге покращення, і тому я знаю ціну хорошому.

Також речі, в мене багато особливих речей, прикрас, та речей ручної роботи майстрів України, та навіть інших країн. Гарне взуття, як то дівчата кажуть – «музейні туфельки» – високі підбори, яскраві відтінки…

Образи – вже готові підібрані і скомпоновані з верхньої і нижньої частини одягу з прикрасами і аксесуарами. Хто ми без одягу, без житла, без засобів гігієни?

Ми такі, як ми є. А які ми є? Зранку не вмиті, без настрою, зібраності і енергії. Ми ті, якими себе робимо і вважаємо.

Будьте особливі, цінуйте те, що є, і ідіть по життю далі.

Як я в розпачі сказала «Одні двері закриваються, а відкриваються золоті ворота». І воно таки так, скажу Вам по-єврейськи.

У кожного своє пристосування і свої шанувальники, і хай з Вами поряд будуть хороші та справжні люди з власною думкою і характером.

От так, знову вийшло «в одному про все» як каже мій чоловік.

Рада, якщо мої думки приносять Вам розраду і цікаве проводження часу.

Вєта Базюк